Верховний Суд України неодноразово змінював свій підхід щодо способу обчислення пені на підставі статті 196 СК України, а тому аналогічну справу передано на розгляд Великої палати Верховного суду.
23.01.2018 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в контексті справи № 572/1762/15-ц, провадження № 61-665св17 (ЄДРСРУ № 71826027) вказав, що при ухваленні рішень, для обчислення розміру пені, на підставі статті 196 СК, було застосовано різні правові висновки, що містяться в постановах Верховного Суду України. Причому Верховний Суд України впродовж незначного проміжку часу неодноразово змінював свій підхід щодо способу обчислення пені на підставі статті 196 СК.
Зокрема, спочатку Верховний Суд України зробив висновок, що пеня обчислюється «...виходячи із суми несплачених аліментів за кожен місяць окремо від дня порушення платником аліментів свого обов'язку щодо їх сплати до дня ухвалення судом рішення...» (постанови Верховного Суду України від 11 вересня 2013 року у справі № 6-81цс13, від 1 жовтня 2014 року у справі № 6-149цс14, від 25 листопада 2015 року у справі № 6-2022цс15).
Згодом, Верховний Суд України відступив від вказаних висновків, при цьому вказав, що «...пеня нараховується на суму заборгованості за той місяць, в якому не проводилось стягнення аліментів. ...сума заборгованості за аліментами за попередні місяці не додається до заборгованості за наступні місяці, а кількість днів прострочення обчислюється виходячи з того місяця, в якому аліменти не сплачувались» (постанова Верховного Суду України від 1 липня 2015 року у справі № 6-94цс15). Аналогічні за змістом висновки Верховний Суд України зробив і у постановах від 16 березня 2016 року у справі № 6-300цс16, від 2 листопада 2016 року у справі № 6-1554цс16.
(!!!) Проте Верховний Суд України не відступав від висновку зробленого у постанові від 25 листопада 2015 року у справі № 6-2022цс15.
ВАЖЛИВО: Не може бути застосований до різних висновків Верховного Суду України підхід такий же як для вирішення темпоральної колізії норм, що має застосовуватися норма, яка прийнята остання. Оскільки будь-яких законодавчих та доктринальних передумов для цього немає. Більш того, якщо б існувала як теоретична, так і практична можливість для його застосування, то вочевидь не виникала б проблема неоднакової судової практики, тому що потрібно було б керуватися останнім висновком, висловленим Верховним Судом України.
Європейський суд з прав людини зауважив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (BRUMARESCU проти Румунії, № 28342/95, § 61, від 28 жовтня 1999 року). Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (LUPENI GREEK CATHOLIC PARISH AND OTHERS проти Румунії, № 76943/11, § 123, ЄСПЛ, від 29 листопада 2016 року). Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (S.W. проти Об'єднаного Королівства, № 20166/92, § 36, від 22 листопада 1995 року).
Неодноразова зміна підходу і неможливість, по суті, встановити, які висновки Верховного Суду України, щодо способу обчислення пені, слід застосовувати, дозволяє серйозно сумніватися в передбачуваності застосування статті 196 СК. Відсутність доступного і розумно передбачуваного судового тлумачення призводить неврахування інтересів, або ж платника, або ж одержувача аліментів. Надана судам роль в ухваленні судових рішень якраз і полягає в розвіюванні тих сумнівів щодо тлумачення, які існують. Оскільки завжди існуватиме потреба в з'ясуванні неоднозначних моментів і адаптації до обставин, які змінюються (Вєренцов проти України, № 20372/11, § 65, від 11 квітня 2013 року; DEL RНO PRADA проти Іспанії, № 42750/09, § 93, від 21 жовтня 2013 року).
Очевидно, що подібна невизначеність щодо підходу обчислення пені в судовій практиці не може розглядатися в контексті динамічного розвитку судової практики і забезпечити розумну передбачуваність судових рішень. У зв'язку з наведеним колегія суддів вважає за необхідне відступити від висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених в раніше ухвалених рішеннях Верховного Суду України (постанови Верховного Суду України від 1 липня 2015 року у справі № 6-94цс15, від 16 березня 2016 року у справі № 6-300цс16, від 2 листопада 2016 року у справі № 6-1554цс16), а справу № 572/1762/15-ц про стягнення аліментів у твердій грошовій сумі, заборгованості по аліментах, пені за прострочення сплати аліментів передати на розгляд Великої Палати Верховного Суду.